ВЕРЕСЕНЬ - МІСЯЦЬ РАДОСТИ І ПЕЧАЛІ
(Пам'яті пок. чоловіка Івана присвячую)
Вересень здавна мій улюблений місяць. Закінчилися літні спеки, з погідного неба спливає лагідне соняшне тепло. Зелень дерев уже поде- куди перетикана золотом та багром. В повітрі снуються нитки бабиного літа, обмотують людські серця легкою тугою. Високо пролітають ключі перелетних птахів. У людських поглядах, що їх супроводять, німе питання - чому нема вирію для людей?
Цього року у вересні ми мали святкування. п'ятдесятріччя подружжя. У теплий та соняшний день, 14 вересня 1943 вполудне ми вінчалися у коломийській церкві. Вінчання було скромне, як пристало на воєнний час. Коли виходили з церкви, над нами пролетів ключ перелетних птахів. "Покидаємо рідну землю" - подумала я і зараз же поправила себе , покидають, не покидаємо".
Два дні після вінчання припадали Іванові уродини і так вересень став для нас подвійно особливим місяцем. Де б нам не довелося перебу- звати у ті дні, думками та розмовами ми завжди були на рідній землі у день нашого вінчання. Церква та птахи над нею і я не помилилася, подумавши ,покидаємо" замість , покидають", бо вже першу річницю подружжя довелося святку- вати на чужині. Весною 1944 року, коли птахи поверталися з вирію, ми мусіли покинути своє місто, батьків та родину у ньому, зголом і рідну землю. | Після кількамісячної мандрівки по Карпатах та після довшого постою в літі над річкою Гернадь біля Кошиць, нас разом зі всіма утікачами, що там отаборилися, посадили у това- рові вагони та повезли на захід. Довга і важка була ця їзда з частими алярмами, налетами бомбовиків та пересідками. Ми не знали куди нас везуть і чи заїдемо туди живими. Врешті заїхали до Штраст- гофу, де був табір для втікачів і більшість там залишилися. Ми поїхали дальше, аж до Гановеру і нас примістили у таборі під містом. Там ми відмітили першу річницю нашого вінчання. Ситуація на фронті була майже безнадійна, нас - втікачів з батьківщини - лякало питання, що жде нас після програної Німеччини, і чи всі ми дочекаємо кінця війни. Налети бомбовиків на місто були щораз частіші, хоч наші невсликі бараки у ліску щасливо бомби обминали. Та хто зна, як буде завтра і в річницю вінчання ми сказали "Слава Богу, що ще разом". Цю фразу повторяли у вересні кожного року.
Зате осінь у північній Німеччині була прекрасна. Таких насичених та теплих кольорів, як там, ми ще ніде не бачили. Іван жалкував, що не має ні фарб, ні пензлів, мав лише олівці, якими виконав кілька портретів наших співмешканців, між ними сенаторки Кисілевської та мій.
У травні наступного року закінчилася війна і хоч з нею закінчилися бомбардування, наші тривоги не закінчилися. Що жде нас? До Марінє- баду на Судетах, де нас застав кінець війни, і де народився наш син Орест (я там працювала у шпиталі для німців з України, які часто не знали ні слова по-німецькому) увійшли американці та скоро відступили. На їх місце прийшла Червона армія на радість чехам та не нам. Нам пощастило виїхати з американцями до Баварії. У вересні 1945 року ми були вже у таборі ДІПі (дисплейсд лерсонс) у баварських Альпах. І там наша ситуація ще не була певною, бо по таборах їздили більшевицькі (комісарі, намовляючи (нас до добровільного пово-роту на родіну. Добровольців не було і вони часто силою схоплювали декого, інколи - на жаль - з поміччю американців. Кружляли поголоски, що всіх нас мають видати у руки більшевикам. У другу річницю вінчання ми знову сказали собі , добре, що ми ще разом".
Не скоро рішалася наша доля і нам дове- лося ще 4 рази зустрічати вересень в Альпах, у таборах ДІПІ. Кожного року у вересні ми думками та розмовами були на рідній землі, завжли вдячні долі, що ще разом. Найдовше, бо поверх трьох років, жили ми у військових бараках коло містечка Міттенвальд над рікою Ізар, де народилася наша доня Зоня. Як всюди, так і там вересень був для нас найкращим місяцем у році, хоч храса Альп дуже відмінна від краси північної Німеччини. Іван міг уже купити фарби та пеналі і намалював цілу низку альпійських краєвидів, теж кілька портретів, між ними Т. Осьмачки, мабуть єдиний портрет поета.
Від 1950 року кожний вересень святкували ми в Канаді, вже без страху, що прийдеться розлу- читися. Були інші проблеми, одні спільні для всіх емігрантів, другі окремі для мистців - як ділити час між зарібковою працею і мистецтвом. До якоїсь міри Іванові це вдалося, про що свідчить гравюра Мазепи, сьогодні дуже популярна в Україні, кілька портретів Шевченка, автопортрет, портрет поета Лесича, мій та інші, теж багато пропам'ятних грамот для наших організацій, обкладинки, між ними для моїх двох повістей.
У тому часі українська діяспора мало цікавилася мистецтвом, треба було його популяри- зувати. Цей обов'язок взяв на себе Іван і крім численних статтей на мистецькі теми у пресі, написав теж кілька монографій. З них найбільша "Тарас Шевченко - образотворчий мистець", яку видав КУК у 1964 році, нагородивши автора Шевченківською медалею. Іван глибоко відчував потребу шневикривленої 1|історії |щукраїнського мистецтва у противагу більшевицьким виданням. Чи не взятися за це діло? Знав, що це вимагало б жолюєального вкладу праці і не залишило б часу на мистецький самовняв. Після довгого внутріш- нього конфлікту - малювати чи писати - вибрав останнє.
Минали роки, непомітно прийшла старість, з нею хвороби. На долю Івана тих хворіб випало багато, не минуло його і важке каліцтво - глухота. Не один раз довелося нам зустрічати річницю под- ружжя у шпиталі і фраза ,добре, що ми ще разом" знову набрала значення, бо знову грозила розлука.
Вересень 1991 року був відмінний від попрередніх, веселіший. Коли ми, як і кожного року, згадували своє вінчання в Україні, бачили її іншою - свобідною, замаєною синьожовтими пра- порами. (Зате наступна, сорок дев'ята річниця подружжя, застала Івана у шпиталі, куди я відвезла його кілька днів скоріше (вилив крови до мозку). Шпиталів не любив, кожного дня просив мене забрати його до дому. Не знав, що це неможливе, мені сказали, що потребує постійного догляду, дна особа не дасть ради.
Приїхав мій брат Адріян і 17 вересня ми разом пішли до шпиталю. Іванові наче б покра- щало, пожвавійшав.
- Не виглядаєш на хворого, сказав Адріян, вітаючися.
- Ти приїхав на мій похорон, - була відповідь.
Апріян відійшов, я залишилася погодувати Івана вечерою. Їв з більшим, ніж звичайно апети- том, про смерть уже не згадував. Говорив як це добре, що приїхав брат, що я не сама вдома і враження слів про похорон затерлося.
Наступного дня вранці телефон зі шпиталю. Медсестра повідомляє, що стан хворого погіршився, чи можу приїхати. За хвилину знову телефон, говорить лікар - уже по всьому.
Приїжджаємо до шпиталю. Спить, такий лагідний, спокійний вираз обличчя, справді уні болізни, ні печалі". Дотикаю рукою чоло, лице, руки - ще зовсім теплий. Цілую в обличчя, в чоло. Невже мертвий? - знаю і не вірю.
Мені подають його речі, ідемо до дому, як добре, що я не сама. Треба повідомити парафію, дітей, родину в Україні, найближчих знайомих. "Треба узгіднити час похорону, щоб усі могли приїхати. Розійшлася вістка по місті, телефони, відвідини, гамір життя у контрасті до спокою смерти. Якщо він справді помер, якщо це не сон, з якого зараз прокинуся.
Вночі повертається до мене минулий день. Знову бачу те спокійне обличчя, відчуваю дотик своєї руки до його чола. Яка була остання думка під тим теплим чолом? Що приснилося перед смертю, бо ж помер у сні? Чи бачив, немов на фільмі, все своє життя? Якщо так, то якою бачив він мене, дітей, коли дивився на нас; бувши ужеме - межі потойбіччя? Хто вийшов проти нього, коли переходив крізь тунель, про який говорять усі, що з порога смерти повернулися до життя. Мабуть мама, яку часто згадував, розуміла його з одного погляду. А може постать у надземському сяйві, яку бачив дехто з поворотців до життя. Покійний Іван був глибоко віруючим християнином.
Чи може бачив у сні свою історію мистецтва, вже закінчену, видану книгу. Може уявлялися йому задумані, ніколи не виконані картини, між ними Маркура з повісти Т. Осьмачки з»Старший боярин". Чомусь вірю, що коли перед ним проходив фільм його життя, то пентарльною хартиною була коломийська церква у день нашого вінчання, над нею ключ птахів, що став для нас ворожбою виїзду з батьківщини, і що заясніла перед ним Україна, самостійна, суверенна.
Цього року у вересні вже не скажу ,добре, що ми ще разом". До двох вересневих дат, 14-го і 16-го, додам третю сумну дату нашої розлуки - 18-го вересня.
Завантажте оригінальний скан у форматі PDF (207kb)
Марія А. Кейван, "Вересень - місяць радости і печалі", Жіночий Світ, вересень 1993.
